З історії українізації

Започаткована більшовицьким керівництвом у 20–30-ті роки ХХ століття політика «українізації» була складовою офіційного політичного курсу «коренізації», проголошеного у 1923 році на XII з’їзді РКП(б) задля зміцнення впливу центральної влади в національних республіках після утворення СРСР як унітарної держави. Відповідно, «українізація» мала на меті розширення ідеологічного впливу комуністичної партії на українське суспільство.

Правовим підґрунтям практичної реалізації цієї політики стали декрет РНК УСРР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» від 27 липня 1923 року і постанови ВУЦВК та РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвиткові української мови» від 1 серпня 1923 року і «Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату» від 30 квітня 1925 року.

Відповідно до цих документів планувалося передусім провести українізацію шкільно-виховних і культурно-освітніх закладів та поступово запровадити українську мову в усіх радянських і господарських установах, утворивши при них спеціальні курси з вивчення української мови. Також передбачалося залучати корінне населення республіки до державного і господарського будівництва, враховувати національні фактори при комплектуванні партійного і державного апарату та громадських організацій.  

Для практичного втілення в життя рішень щодо «українізації» було створено комісію з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В.П. Затонським, а в її межах організовано підкомісії для керівництва реалізацією цієї політики в різних галузях.        

Попри певні ускладнення, що виникали у процесі «українізації», сфера застосування української мови поступово розширювалася, сприяючи активному розвиткові літератури, мистецтва, освіти, науки, видавничої справи і загалом національно-культурному відродженню. Однак уже на початку 1930-х років «коренізація» істотно загальмувалася, а згодом була взагалі зведена нанівець. Посилення адміністративно-командного стилю в управлінні національно-культурним будівництвом було несумісне з розвитком самостійності союзних республік, зростанням національної свідомості їх народів. В УСРР також почалася хвиля боротьби з так званим націоналістичним ухилом, внаслідок чого багатьох відомих українських партійних, державних і культурних діячів було репресовано.

У фонді № 1 «Центральний комітет Комуністичної партії України (ЦК КПУ), м. Київ (1918–1991)» Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки зберігається значний масив документів, що висвітлюють процес «українізації». Окремі з них презентовано у цьому виставковому проєкті.