Що архівісти – оптимісти,
Відомо навіть без розмов,
І переможе песимістів
Надія, Віра і Любов.
Чуття архівної родини,
Як пломінь, в серці пронесем,
Свят-скарб-архіви України
Зберем, розкриєм, збережем.
Ці слова належать БОРИСУ ВАСИЛЬОВИЧУ ІВАНЕНКУ – історику-архівісту, журналісту та державному і громадському діячу. Народився Борис Васильович 20 жовтня 1933 року на Шевченківській землі у м. Каневі в сім’ї вчителів, але дитинство і юність провів на Чернігівщині у Сосниці, де народилася та виросла його мати – Надія Миколаївна Довженко (1906–2005), троюрідна сестра українського кінорежисера, кінодраматурга, художника, письменника, класика світового кінематографу Олександра Довженка.
Закінчивши історико-філософський факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка в 1956 р. та 1964 р. з відзнакою – відділення преси, радіо і телебачення вищої партійної школи при ЦК КПУ, тривалий час працював у журналістиці (1956-1966): в районних газетах у Полонному Хмельницької області та Любечі Чернігівської області, також в обласних газетах Чернігівщини, а також був членом Спілки журналістів України (1970). У 1976–1979 роках Б.В. Іваненко – перший заступник голови та голова Державного комітету УРСР з телебачення і радіомовлення. Обирався депутатом Верховної Ради УРСР Х–ХІ скликань.
Понад півтора десятиліття Борис Васильович присвятив архівній справі. У 1989 році його було призначено начальником Головного архівного управління при Раді Міністрів УРСР. На початку 1990-х років, у період складного реформування політики та економіки України, Б.В. Іваненко, спираючись на ядро фахівців архівної спільноти України, зумів зберегти систему державних архівів, запобігти кадровим втратам, забезпечити подальший розвиток галузі. Під його керівництвом провадилася робота з демократизації діяльності державних архівів, зокрема, здійснювалося розсекречення закритих раніше фондів, приймання на постійне зберігання документів колишніх МВС і КДБ УРСР. Борис Васильович дбав про підготовку національних кадрів істориків-архівістів, за його участі в Київському державному університеті культури (нині Київський національний університет культури і мистецтв) було відкрито спеціальне відділення з підготовки фахівців архівної справи. Він один з ініціаторів створення Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства, а також Спілки архівістів України, обов’язки голови правління якої виконував у 1999–2000 рр.
Зростання інтересу іноземних партнерів до українських архівів, авторитет Бориса Васильовича у закордонному архівному середовищі сприяв розвитку та зміцненню міжнародних контактів українських архівістів з архівістами іноземних держав та архівної системи України в цілому. У період з 1990 по 1995 роки Головархівом було укладено угоди про співробітництво з Генеральною дирекцією архівів Литви при Уряді Литовської Республіки (1991), Комітетом у справах архівів при Раді Міністрів РРФСР (1991), Національним архівом Швеції (1992), Головним архівним управлінням при Раді Міністрів Республіки Білорусь (1992), Генеральною дирекцією державних архівів Республіки Польща (1993), Генеральною дирекцією державних архівів Латвії (1994), Архівним департаментом Естонської Республіки (1994), Головним управлінням архівами та документацією при Кабінеті Міністрів Республіки Казахстан (1995), Головним управлінням держархівів Міністерства внутрішніх справ Румунії (1995) та Головним управлінням архівів при Раді Міністрів Республіки Болгарії (1995). Він брав активну участь в опрацюванні проектів Протоколу за підсумками наради керівників державних архівних служб та Товариств архівістів суверенних держав та Угоди про правонаступництво стосовно державних архівів колишнього Союзу РСР; виступив ініціатором проведення 2–4 листопада 1994 року в Києві Київської зустрічі керівників державних архівних служб та товариств архівістів СНД та Балтії за участі Генерального секретаря Міжнародної ради архівів Ш. Кечкеметі, де виступив із пропозицією створити постійний інформаційний центр із архівної справи в країнах СНД та Балтії з метою об’єднання зусиль усіх державних архівних служб з обміну інформацією, досвідом роботи, документальними виданнями.
У 1996–1997 роках Б.В. Іваненко – провідний спеціаліст, а з 1997 р. по 2000 р. – директор Центрального державного архіву громадських об’єднань України. Глибоко усвідомлюючи значущість та інформаційний потенціал документів, зосереджених у колишньому партархіві, він опікувався проблемами організації доступу до них, розроблення оптимальних шляхів їхнього різноманітного використання, впровадження у науковий обіг. Підвищенню інформованості суспільства про склад і зміст архівних документів, у тому числі й тих, що свого часу перебували на таємному зберіганні в ЦДАГО України, сприяв вихід у світ «Путівника по фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України». Він став першим подібним виданням у серії «Архівні зібрання України». Б.В. Іваненко, який очолив колектив авторів-упорядників, доклав багато зусиль до того, щоб користувачі архівної інформації мали б можливість максимально ознайомитися з документальними джерелами, що відклалися у фондах, з їхньою проблематикою.
Намагаючись зробити документальні скарби доступнішими для всіх прошарків населення, він фактично започаткував у багатотиражній газеті «Сільські вісті» нову рубрику – «Сторінки історії». Його стаття «В архівах – долі і недолі» з’явилася у знаменну дату першого відзначення в країні Дня працівників архівних установ – 24 грудня 1998 р. Згодом матеріали підготовлені на основі фондів ЦДАГО України стали постійно публікуватися на сторінках цього видання.
Значним є внесок Бориса Васильовича у комплектування ЦДАГО України профільними документами. Він спрямовував колектив на використання всіх можливостей для поповнення фондів матеріалами політичних партій та громадських організацій, які відігравали помітну роль у розбудові незалежної демократичної Української держави. Особисті контакти і зв’язки, високий авторитет серед діячів культури, науки, партійних функціонерів сприяли передаванню на державне зберігання документів нових партій України.
Залишивши посаду директора ЦДАГО України, він стає одним із організаторів і провідних діячів Товариства «Чернігівське земляцтво» в місті Києві, а згодом – з 2000 року і до останніх днів життя – його виконавчим директором.
Заслуги Б. В. Іваненка визнано на державному рівні – Заслужений працівник культури України, кавалер орденів Трудового Червоного Прапора та «Знак Пошани». Він був нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, керівництвом архівної служби Латвії – відзнакою Міністерства культури Латвійської Республіки за особистий внесок у розвиток міжнародного співробітництва та оприлюднення раніше засекречених документів (2008 р.). У рік 80-річчя від дня його народження рішенням сесії Сосницької селищної ради одна з вулиць Сосниці була перейменована на його ім’я.
Борис Васильович Іваненко автор багатьох поетичних рядків, прозових та інших друкованих творів. Характер Б.В. Іваненка як керівника та людини розкривають опубліковані збірники віршів «Архівному людові. Доброзичливі ямби Бориса Іваненка» (2003) та «З людьми і для людей» (2008), в яких містяться присвяти трудовим колективам і працівникам державної архівної системи України, найріднішим людям і друзям, особисті життєві спогади. Його вірш «Архівний хорал» можна вважати гімном українських архівістів. Такі слова могла написати лише людина, яка глибоко усвідомлювала значущість історичних документів та важливість архівів, в яких вони зберігаються:
Од віку до віку. Од роду до роду.
В літопис – рядок за рядком.
Архіви – то приспана пам’ять народу.
Дотронься – заб’є джерелом!
…
Зернинка. Архівний листочок
Мов сонце в краплинці роси,
Великої правди росточок,
Візьми! Сохрани! Воскреси!
Борис Васильович Іваненко завжди був серед людей, з повагою відносився до кожного, вчасно надавав допомогу тим, хто звертався до нього, підтримував друзів та співробітників своїм доброзичливим гумором та оптимізмом. Борис Васильович пішов від нас на 75-му році життя, 13 березня 2008 року, сповнений планів і нереалізованих ідей. У вдячній пам’яті багатьох людей він залишиться живою та яскравою особистістю.