ЛОЗИЦЬКИЙ ВОЛОДИМИР СЕРГІЙОВИЧ – кандидат історичних наук, історик, архівіст та заслужений працівник культури України. Народився В.С. Лозицький 1 лютого 1948 р. у с. Макіївка Носівського району Чернігівської області, в селянській родині. Після служби в армії з січня 1970 р. працював в Інституті історії партії при ЦК Компартії України на посаді оператора, а з березня 1975 р., у віці 27 років, Володимира Сергійовича було призначено заступником директора інституту з адміністративно-господарських питань. З того часу всі його зусилля були спрямовані на поліпшення умов зберігання документів партархіву. В.С. Лозицькому було доручено вирішення комплексу питань щодо будівництва нової споруди для архіву. Він неодноразово вирушав у відрядження до Москви для затвердження проєктно-кошторисної документації та фінансування спочатку спорудження будівлі партійного архіву, а згодом і нового приміщення Інституту історії партії при ЦК Компартії України по теперішній вул. Генерала Алмазова, 8.
В.С. Лозицький успішно поєднував роботу на керівній посаді в інституті із навчанням. Закінчивши історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, він розпочав працю над кандидатською дисертацією «Засоби масової інформації й пропаганди України в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945», яку успішно захистив у 1984 р.
В 1988–1990 рр. В.С. Лозицький – на той час старший науковий співробітник сектору партархіву Інституту політичних досліджень ЦК Компартії України – одним із перших у республіці виступив із науковими публікаціями з так званих «білих плям» історії України, що зокрема стосувалися політики українізації, політичної біографії В.К. Винниченка, трагічних сторінок життя М. Хвильового та інші, котрі стали помітними не лише серед науковців, а й широкого загалу громадськості.
У березні 1991 р. В.С. Лозицького було висунуто на посаду заступника начальника Головного архівного управління при Раді Міністрів УРСР, де яскраво проявилися його ділові та організаційні здібності. Після проголошення державної незалежності України, він очолив республіканську комісію з організації передачі архівів колишньої Компартії України до системи відповідних державних установ, доклав багато зусиль до реалізації масштабних заходів щодо введення в науковий обіг раніше закритих фондів. Він також особисто займався питанням передачі до державних архівів деяких документальних зібрань української діаспори, для чого неодноразово виїздив за кордон. Завдяки його зусиллям Національний архівний фонд України поповнився архівами Державного центру УНР в екзилі (Канада, 1996 р.), Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Швейцарії (Берн, 1998 р.), низки відомих громадсько-політичних українських діячів.
Обіймаючи посаду заступника начальника Головного архівного управління при Раді Міністрів УРСР, В.С. Лозицький сприяв інтеграції державної архівної системи України до відповідних міжнародних установ. У 1992 р. в Парижі він виступив перед комісією ЮНЕСКО, де доповів про стан архівних документів, що безпосередньо постраждали від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, і необхідність надання міжнародної допомоги й підтримки для їх зберігання та дезактивації.
В середині 1990-х рр. його обрано членом виконкому Міжнародної ради архівів, заступником голови Європейського бюро архівів, а восени 1996 р. він репрезентує Україну на Міжнародному конгресі архівів у Пекіні.
Роботу в Головархіві України Володимир Сергійович вдало поєднував із посадою завідуючого кафедрою архівознавства Національного університету культури та мистецтв (1998-2000), забезпечивши поповнення лав українських архівістів когортою молодих фахівців.
У квітні 2000 р. В.С. Лозицький очолив Центральний державний архів громадських об’єднань України. За його директорської каденції активізувалася науково-видавнича діяльність архіву з публікації документів модерної історії України.
Володимир Сергійович автор і упорядник понад 100 праць з історії України й архівознавства. Він очолював редколегії та був членом колективів авторів-упорядників низки документальних збірників та науково-довідкових видань. Серед них: «Четверта конференція Комуністичної партії (більшовиків) України. 17–23 березня 1920 р.», «Я б’ю в дзвін, щоб зрушити справу ОУН з мертвої точки… Невідомі документи Організації українських націоналістів. Рік 1930 (Листування Голови Проводу ОУН Є.Коновальця і секретаря ПРУН В. Мартинця)» (2003), «Визвольні змагання очима контррозвідника (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва)» (2003), «Україна партизанська. 1941–1945. Партизанські формування та органи керівництва ними» (2001). В.С. Лозицький є також автором цікавої науково-документальної праці «Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки. 1918–1991» (2005), котра викликала значний дослідницький інтерес не лише в Україні, а й за її межами.
Самовіддана праця В.С. Лозицького відмічена численними нагородами – медаллю «В пам’ять 1500-річчя Києва», орденом «За заслуги» III ступеня, трудовою відзнакою «Знак пошани», відзнакою Народного Руху України «За заслуги перед українським народом» II ступеня.
Володимир Сергійович Лозицький відійшов у вічність на 72-му році життя, 6 грудня 2019 р. Все своє життя він присвятив архівній справі та дослідженню політичної й воєнної історії України. Наполегливий, принциповий професіонал своєї справи, людина відкритого і доброго серця, саме таким його пам’ятають друзі та колеги.