«Особистісна парадигма Ілька Борщака»

Центральний державний архів зарубіжної україніки до 130-річчя від дня народження Ілька Борщака, історика, публіциста, літературознавця, дипломата, громадського діяча підготував онлайн-виставку «Особистісна парадигма Ілька Борщака».

Борщак Ілько Костянтинович (справжнє ім’я Баршак Ілля Львович) народився 19 липня 1892 р. в єврейській колонії Нагартав Херсонської губернії (нині смт. Березнегувате Миколаївської області) у багатодітній родині директора початкової школи Льва Михайловича Баршака і Дори Львівни Баршак.

Здібний і кмітливий єврейський хлопчина, мабуть, в силу об’єктивних обставин із Іллі Львовича Баршака став Ільком Костянтиновичем Борщаком (скористався ім’ям свого хрещеного батька-українця). Коли вперше проявилася ця контроверсійність – невідомо, проте вона супроводжуватиме Ілька Борщака впродовж всього його насиченого подіями життя.

Ілько Борщак із золотою медаллю закінчив Херсонську гімназію, потім навчався у Петербурзькому, Київському, Новоросійському (Одеському) університетах.

Був учасником Першої світової війни (1914) у складі російської армії, де отримав поранення. У 1917 р. І. Борщака обирають членом Української військової ради Румунського фронту. У 1918–1919 рр. І. Борщак – старшина Армії Української Народної Республіки (УНР).

У січні 1919 р. Ілько Борщак переходить на дипломатичну службу. З місією УНР виїжджає до США, згодом – обраний секретарем української делегації на Паризькій мирній конференції 1919–1920 рр. Відомо, що у складі так званого Комітету дій протестував проти військо-політичного союзу УНР і Речі Посполитої та підписання Варшавського договору 1920 р., а саме: тимчасового зречення великих етнічних територій Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини в обмін на визнання незалежності України та отримання підтримки держав Антанти у боротьбі з більшовицькою експансією.

У листопаді 1922 р. Ілько Борщак отримує прихисток у Франції як політичний емігрант і там від імені Комітету дій виступає на підтримку УСРР як єдиного гаранта соборності українських земель. Його віддаленість від України, еміграційне коло спілкування, намагання вижити в умовах еміграції даються взнаки – у І. Борщака формується своя система понять і поглядів. Він (починаючи з Пазької мирної конференції) співпрацює з радянськими спецслужбами, які фінансують його проєкти.

У 1923 р. І. Борщак стає співзасновником радянофільського Союзу українських громадян у Франції (СУГУФ). Ідеєю СУГУФа (1923–1932) було «об’єднання українців і українок, що визнають себе громадянами У.С.Р.Р., як також і тих, що без застережень обстоюють права трудових мас українського народу, його Суверенну Державу і його змагання до злуки всіх етнографічних земель в одну державну цілість». Ілько Борщак керував при цьому об’єднанні гуртком українознавства. Чотири роки поспіль (1926–1929) Ілько Констянтинович також видавав у Парижі газету СУГУФ «Українські вісті».

Під час Другої світової війни, в роки нацистської окупації Франції за участь у русі Опору Ілька Борщака ув’язнено до відомої паризької в’язниці Санте. Після звільнення він видав друком невелику брошуру спогадів французькою мовою «Вісім місяців у Санте. Щоденник 1940–1941.» У лютому 1943 р. Ілька Костянтиновича вдруге ненадовго арештовують, після виходу на свободу І. Борщак більше не випробовує долі і переходить на нелегальне становище. По закінченню війни мав бажання повернутися в Україну, навіть отримав радянське громадянство і паспорт. Проте, дізнавшись про політичний терор у СРСР, відмовився від громадянства і повернення на Батьківщину.

Паралельно із викладацькою діяльністю Ілько Костянтинович очолював Архів української еміграції у Франції. Протягом 1949–1953 рр. за фінансового сприяння архієпископа Івана Бучка видавав у Парижі журнал «Україна» (вийшло 10 збірників), де чільне місце відводилося історичній тематиці, україно-французьким взаєминах, культурному і мистецькому життю української еміграції в Європі тощо. Із цим журналом співпрацювали відомі українські вчені-емігранти: Микола Андрусяк, Любомир-Роман Винар, Володимир Кубійович, Володимир Січинський, Олександр Оглоблин, Андрій Яковлів та ін.

Ілько Борщак залишив по собі велику наукову та публіцистичну спадщину (понад 400 праць українською та французькою мовами). Серед них: «Гетьман Пилип Орлик і Франція 1919–1923» (1924); «Вольтер і Україна» (1926); «Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана» (1931 у співавторстві з Рене Мартелем); «Наполеон і Україна» (1937); «Карпатська Україна в міжнародній грі» (1938); «Вибраний Кобзар» Т. Шевченка» (1947) та ін.

На жаль, його праці розпорошені по різних виданнях та архівах. Так, частину свого особистого архіву він віддав Архіву української еміграції у Франції, що нині входить до складу Національного інституту східних мов і цивілізацій. Частину документів ще за життя Ілько Борщак передав своїй колезі, професорці Марі Шерер. Деякі документи опинилися у його учня, науковця Аркадія Жуковського, який у 1990 р. передав їх до фондів Академії наук у Києві. Відомо також, що документи І. Борщака – фонд 139 «Борщак Ілько (1895–1959), історик і публіцист, професор Школи Східних Мов у Парижі» зберігаються в архіві-музеї імені Д. Антоновича Української вільної академії наук (УВАН) у США. На думку сучасних українських вчених-дослідників, історична спадщина І. Борщака нині вимагає критичного переосмислення, зважаючи на його кон’юктурність і бажання догодити запитам українського емігрантського середовища.

Весною 1958 р. у І. Борщака стався інсульт. Помер він 11 жовтня 1959 р., на 66-му році життя, похований у Парижі.

Виставка «Особистісна парадигма Ілька Борщака» складається з трьох розділів.

Перший розділ – «Формування пріоритетів І. Борщака». У ньому вміщені документи з життя та діяльності вченого-гуманітарія української діаспори.

Другий розділ – «Історик, публіцист, літературознавець». Цей розділ складається з передмов до книг, рецензій, чорнових записів, нотаток до праць зрілого вченого та відгуків про нього як журналіста і мовознавця.

Третій розділ – «Епістолярна спадщина І. Борщака». У цьому розділі зібране листування Ілька Борщака з діячами української діаспори.

Представлені документи згруповані за тематико-хронологічною ознакою та охоплюють період з 1914 по 1956 р. Онлайн-виставка представлена 30 документами з архівного фонду ЦДАЗУ № 48.